Субота, 27.04.2024, 00:39 | Вітаю Вас Гость | Реєстрація | Вхід

Каталог статей

Головна » Статті » Батьківський лекторій

ПОМИЛКИ БАТЬКІВ. ЧИ МОЖНА ЇХ УНИКНУТИ?
Слід визнати: ми всі робимо помилки у вихованні дітей, як маленькі, так і великі. Одні з нас визнають ці помилки і намагаються їх виправити. Інші переконані в своїй непогрішимості й категорично відкидають навіть думку про те, що вони зробили щось неправильно. З наших помилок виростають великі дитячі психологічні травми. Діти налаштовуються на зневіру до дорослих.

У них можуть сформуватися агресивні реакції на помилкову поведінку батьків, на зневагу до них. Це може призвести до агресивної поведінки дитини, особливо підлітка, вдома, у школі, серед однолітків. А згодом уже, створюючи свою сім'ю, така людина часто вдається до насильницьких дій стосовно близьких у своїй сім'ї.

Обговорімо, які помилки є типовими для багатьох батьків і що нам робити, якщо ми вже образили свою дитину.

На думку італійського психолога Ади Делла Топпе, одна з найпоширеніших помилок батьків — це зловживання владою. Для маленьких дітей світ наповнений чудовими відчутними речами і населений напівбогами-батьками, які годують, зігрівають, пестять, навчають, лікують, підтримують і карають. Інший відомий американський сімейний психолог Джон Бредшоу нагадує всім нам, що маленька дитина в присутності дорослих, які в декілька разів вищі та важчі за неї, почувається так, як почувалися ми в присутності велетнів. Щоб вижити, ми б погодилися виконувати їхню волю у всьому, робити все, що нам наказують.

У чому ж виявляється наше зловживання владою над дітьми? Це і незрозуміле та несправедливе покарання, і висміювання дитини в присутності інших людей, ізоляція — «Вийди. Дітям не годиться слухати розмови дорослих». У таких випадках у дитини виникає відчуття, що вона є тягарем для дорослих, її присутність небажана.

Заклопотаність, похмурість батьків, наказовий тон — усе це озивається в серці дитини болем, страхом, втратою почуття безпеки, усвідомленням своєї непотрібності батькам.

У багатьох батьків виникає природне запитання: «А як же з авторитетом батьків?» У тоталітарній сім'ї авторитет батьків ототожнений із засобами насильства над ді¬тьми, демонстрацією своєї переваги над ними. Батьки іменем авторитету допускають значну нетактовність стосовно дітей, сварячись на них в присутності незнайомих людей, вихваляючись їхніми успіхами. А чому соромитись? Адже діти — наша власність, наші раби. Вони й так завжди любитимуть нас.

Зловживаючи своєю владою, батьки визначають, що має цікавити дитину, дозволяють або забороняють, не питаючи навіть думки дитини. «Що вона там може розуміти?», «Ми ж краще знаємо, в чому для неї користь і щастя».

Про повагу до занять дитини й зовсім не доводиться говори¬ти. Як часто батьки відривають дитину від її занять для домашніх справ, вважаючи, що уроки можуть зачекати. А вже гра — це зовсім несерйозно. Головне — не галасувати,не забруднитися.

В одній сім'ї телевізор для дорослих був набагато важливішим, ніж справи онуки, з якою вони проживали в одній кімнаті квартири. Тому при-готування дівчинкою уроків перетворювалося на щоденне знущання. Дівчинка повинна була робити уроки в куточку, за виділеним для цього краєчком обіднього столу під гучний акомпанемент телевізора. Чи можна дивуватися, що ця дівчинка прагнула завжди на вулицю, подалі від «комфортної» домашньої атмосфери?

І що ж дитина? Як вона почувається, коли ми зловживаємо владою? Виявляється, наша авто-ритарність не робить дитину щасливою. Починається все з того, що малюк перестає радіти приходу дорослого. Навпаки, у нього псується настрій, він ховається, стає несміливим, боязким. Раптом ми дізнаємося, що наша дитина збрехала. Ми лякаємося. Замислюємося: «Звідки це?». А це ж і є перший наслідок незрозуміло¬го і несправедливого покарання. Рветься нитка довіри між дітьми та батьками.

Мати дівчинки, відмінниці, дуже страждала від того, що всіма важливими секретами її дочка ділилася не з нею, а із своєю подругою. Така благополучна, зразкова дівчинка. Чому? А дівчинка, можливо, боялася наштовхнутися на неделікатність, висміювання.

Батькам дуже важливо знати, які наслідки в душі дитини залишають наші вчинки, агресивна поведінка, авторитарність, необережні висловлювання. Неважко собі уявити (що часто трапляється), розгнівану, а інколи навіть розлючену матір (або батька), що кричить своєму синові: «Я вб'ю тебе!» або «Ти погано зробив, як тебе можна любити!»

Навряд вона чи він усвідомлюють наслідки своїх висловлювань. Дитина слова велетня-гіганта сприймає серйозно, вірить йому, лякається, можливо, на все життя.

Як же так виходить, що, бажаючи дітям любові й добра, ми часто залякуємо їх, принижуємо, ізолюємо? Що робити, якщо це вже сталось? Як виправити помилку? Чи не втратимо ми авторитет в очах наших дітей, якщо вибачимося перед ними? Все це складні питання. Спробуймо знайти відповідь хоча б на деякі з них.

Сімейні традиції. Чудово мати сімейні традиції й передавати їх із покоління в покоління. Але традиції у вихованні дітей мають і певні негативні сторони. Раніше, коли наше суспільство було тоталітарним і більшість сімей була тоталітарною, авторитарність батьків, їхню категоричність діти сприймали як норму. Вони покірно мирилися з волею дорослих, своєю нерівноправною позицією в сім'ї, що переростала в таку ж позицію в суспільстві. Не знали про Конвенцію ООН про права дитини, в якій записано, що над дітьми не можна здійснювати насильства. Проте суспільство розвивається, змінюються погляди на виховання дітей, взагалі на позицію людини в суспільстві. І тепер сліпе наслідування традицій, починаючи від тугого сповивання новонародженої дитини до неповажання її особистості й, на жаль, до її тілесних покарань навряд чи є добрим прикладом.

Адже раніше так часто робили батьки в багатьох сім'ях.

В одній неповній сім'ї любляча, освічена мати вважала, що,оскільки вона сама виховує хлопчика, з ним необхідно бути суворою. Тому за провини, до яких належали також й погані оцінки або зауваження вчителя, дитину карали ременем. Хлопчик сприймав це як належне і не протестував. Проте психічні травми, які він регулярно отримував, давалися взнаки в його агресивній поведінці в школі стосовно однолітків. Вона набувала дуже небезпечних форм. Мати схильна була звинувачувати вчителів, дітей, але не себе.

Якщо ми хочемо, щоб діти довіряли нам, зважали на нашу думку, треба вміти визнавати свої помилки і за необхідності вибачатися перед дітьми. Ваш авторитет від цього не тільки не впаде, а навпаки — зросте. Якщо дитина розумітиме, що ви така ж людина, як інші, що ви можете зробити по-милку і чесно визнати її, вона довірятиме вам, не очікуючи від вас підступності або нетактовності.

Як каже Ада Делла Топпе, добре виховати дітей — значить виробити у них звичку враховувати, що у людей навколо них рівні з ними права, неухильно керуватися принципом, загальним як для дорослих, так і для дітей: «Можеш поводитися так, як тобі по-добається, але при цьому не зловживай своєю свободою, не використовуй її на шкоду іншим».

Нагадаємо, що в партнерській сім'ї конфлікти вирішують мирним шляхом, усі члени сім'ї беруть участь у розв'язанні важливих проблем. У цих випадках батькам легше уникнути помилок зловживання владою, легше побудувати з дитиною стосунки, які базувалися б на повазі та довірі.
Категорія: Батьківський лекторій | Додав: proflicey020 (20.11.2020)
Переглядів: 360 | Рейтинг: 2.5/2
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]