.

Дитинства місто – Костянтинів* -
Я пам’ятаю і донині.
Немов джерельної води
Ковтнеш, приїхавши сюди.

Усе змінилося навколо...
Незмінна лише рідна школа,
А ще – Будинок офіцерів.
Там з тих часів лишились двері.
Їх з хвилюванням відчиняю
І знов в дитинство поринаю.

...Пора безхмарна, босонога,
Життю раділи якомога,
Не знали нинішніх депресій
І тиску усіляких пресів.

Романтика – на кожнім кроці:
Я ще на шостому десь році
Вже вперто дерлась на горище, 
Бо не було куди ще вище.

На місяць п’ялились мрійливо
І у фантазій вир бурхливий 
Ми поринали залюбки.
Складали твори і казки.

Всі як один тодішні діти
У космос мріяли летіти
Дорослими хотілось бути
І у майбутнє зазирнути.

Найкращим другом була книга
А скільки діти знали ігор:
Рухливих, інтелектуальних,
А часом майже „кримінальних”

(бо яблука зелені крали
І у чужих сараях грали)
Художніх, творчих, рольових...
Вам зараз розповім про них:

Скакалки, м’ячики і класи
У кожній грі траплялись аси.
Від літа грали до зими,
Сезонам всім раділи ми.

А школа в нас була під боком –
Не далі, як за двісті кроків.
Коли ж мороз сягав за двадцять,
Забороняли нам навчатись.

Тоді ми всі гуртом збирались,
Санчата із собою брали
І пішки, кілометрів з п’ять
На річку дружно йшли гулять.

Ліпили бабу снігову
(Причому кожен день нову),
А влітку, як малі Тарзани,
Ми на дерева залізали,
Були там гойдалки і крісла - 
Все що потрібно, якщо стисло.

У мене в пам’яті і досі,
Яка ж була красуня-осінь
І скільки золотого листя
Злітало навколо обійстя.

А ми його згрібали в купи,
Ділилися усі на групи,
Робили щось на кшталт дивану,
А дехто – й велетенську ванну.

Туди стрибали із розбігу – 
Було і галасу, і сміху.
Дивилися у небо синє
Із чередою хмар осінніх.
Лягти би зараз під тим небом – 
І щастя більшого не треба.

Дощ не чинив нам перешкоди,
Бо за нельотної погоди
В парадному збирали форум -
Консенсусу шукали хором. 

А кукурудзяні поля –
То справжні джунглі для малят.
Шукали між зеленим листям
Принцес з волоссям шовковистим.

В усьому бачили ми диво,
Тому й життя було красивим.
І Новий рік був справжнім святом.
Він ніс нам радощів багато.

Як ми любили готувати
Із марлі, клею, дроту, вати
Наряд казковий, карнавальний
На маскарадний вечір бальний.

Ми грались в школу і в лікарню,
І в магазин, і в перукарню.
А ще любили будувати.
(Пісок підвозили до хати).

Будівлі зводили на диво:
Палаці, замки і садиби,
Будинки, парки і дороги
(Допоки був пісок вологий).

А ще ми грались залюбки
У крихітні такі ляльки.
З коробки будували дім,
Картонні меблі були в нім,

А що ж до суконь і спідниць
Й різноманітніших дрібниць, 
То навіть важко все назвати
Майно, що ляльці треба мати.

Були ляльки і із картону,
Вони розпалювали гонор
І сперечались ляльки наші,
В котрої гардероб був кращий.

Виготовляли з пластиліну,
Пап’є-маше, картону, глини
Шедеври, щоби гратись ними,
Хвалились виробами тими.

З сміття, обгорток і газети
Робили сукні і кашкети.
А горобинові намиста,
Коралі з ягід, квітів, листя...

Зроби карету з коробка
І запряжи туди жука.
Хрущ важно вусами ворушить,
Помалу ту карету рушить.

Принцеса у кареті тій,
На ній прикраси золоті.
(Фольгу ми золотом вважали,
Усіх у нього наряджали).

Окрім подібної карети
Виготовляли ми „секрети”.
Потрібно ямку розкопати,
Туди під скельце заховати

Якусь картинку із квіток - 
І ось секрет уже готов.
Його показували діти
Секретно, але всьому світу

І дуже плакали, коли
Вони розкопані були.
Які колекції збирали!
Згадати все – і місця мало:

Всіляки ґудзики, картинки,
Прикрас уламки і частинки,
Коробки з сірників, листівки, -
Вся захаращена домівка
Різноманітними „скарбами”.
Та все терпіли наші мами.
Хотіли б іграшок нам дати,
Та не було за що купляти.

Тепер я знаю, це на краще.
Самим зробить їх було важче,
Та цікавіше в сто разів.
Тепер їх кожен би купив,

Та радості чомусь немає:
Не грають ними, а ламають.
Зізнаюсь, що великим скарбом
Вважала я квітки кульбаби.

Із них плели тоді вінки,
Гірлянди, шапки, ланцюжки...
Шовкові слизькі волоконця...
Кульбабоньки, маленькі сонця!

Умів тоді і „ стар і мал”
Робить намети з одіял.
Як затишно у них сидіти –
Це відчували усі діти.

„Хто не сховався, я не винний!” -
Ось джерело адреналіну
Для різних спільне поколінь.
Тому цій грі від нас уклін.

Розповісти прийшла пора
Про „фарби”. Це розумна гра:
Задумати потрібно колір,
Який ніхто й не чув ніколи:

Фісташковий, маренго, беж
І чайної троянди теж.
Смарагдовий і волошковий –
Щоразу чуєш нове слово
І словниковий наш запас
Збагачувався раз у раз.

Були у нас свої закони,
Паркан містечка був кордоном,
Парламент у чиїмсь сараї
Демократично обирали.

Нам Фантик правив за валюту.
За кожен сперечались люто,
За нього ж, варто чи не варто
Щоденно здійснювали бартер.

До ночі грались до нестями.
Не переймались наші мами,
Що їхню скривдить хтось дитину.
Лиш гарними були новини:

Лише святкові демонстрації,
І ні дефолтів, ні інфляції,
А ні тобі протесту акцій,
Ні надзвичайних ситуацій.

Сміливо пили воду з крана,
Могли і ввечері, і рано
Спокійно дихати, ходити...
Хіба ж були тоді бандити?

Обов’язок в нас був єдиний:
Купити хліба для родини.
А він такий смачний, зараза,
Що цілого й не донесла ні разу.

Стабільні влада і ціна
І мова всіх була одна:
Від Грузії до Казахстану
Усі російську мову знали.

Пишались тим, що Батьківщина
Для нас усіх була єдина:
Велика, сильна, непорушна...
Ми вірили в народів дружбу

( А чи була вона насправді –
Не знали. І були тим раді).
Повірте, ми цікаво жили
Без DVD і без мобіли,

Не знали мультиків дебільних,
А інтереси були спільні:
В щасливе вірили майбутнє...
Які ж роки ті незабутні!

От дослідив би хто царину,
В якій росла тоді дитина –
Розумна, чуйна, спритна, вміла, - 
На жаль, нема нікому діла,
Що це згубили назавжди
І вороття нема туди.